Що це: формалістський фільм жахів, що заграє з соціально-політичним контекстом? Або алегорія ісламської загрози старенькій Європі, занадто розслабленій у своїй толерантності? (У такому разі "Боргман", який вийшов на екрани буквально напередодні міграційної кризи, можна вважати пророчим.) Та що завгодно.

Що це: формалістський фільм жахів, що заграє із соціально-політичним контекстом? Або алегорія ісламської загрози старенькій Європі, занадто розслабленій у власній толерантності? (У такому разі "Боргмана", що вийшов на екрани буквально напередодні міграційної кризи, можна вважати пророчим.) Та що завгодно.

Але все ж зазначу, що для художника-сюрреаліста створення фільму, що нагадує нічний кошмар, здається цілком послідовним творчим актом. До речі, сам Ван Вармердам зізнавався, що в основі задуму лежала ідея фільму про абсолютне зло.

Зло у "Боргмані" набуває вигляду міфічного створіння. Істота, що вилазить на груди сплячої жертви і насилає жахи, як на полотні Йогана Фюслі "Нічний кошмар", найближче за все до уявлення про інкуба в західній демонології або слов'янського домовика. Боргман з його зловісною зовнішністю Яна Бейвута (єдина поява актора у фільмі Ван Вармердама, який працює з однією і тією самою групою, включно з дружиною режисера, акторкою Ганною Малерб), власне, і "заводиться" в будинку буржуазної сім'ї, як паразит. З цього моменту сім'я приречена.

До слова, "Боргман" став єдиним фільмом Ван Вармердама, який брав участь у програмі великого кінофестивалю і навіть номінувався на приз Канн-2016 за найкращу режисуру. Але цілком передбачувано нічого не отримав.

Ось вам найкраще кіно, щоб пережити понеділок – "Візит оркестру", ізраїльська кінокомедія 2007 року режисера Ерана Коліріна. Як пише вікіпедія, лауреат численних національних і міжнародних кінопремій.

Зав’язка цієї історії нагадує анекдот, якщо забути про те, що держави Ізраїль та Єгипет воювали між собою у Війні судного дня, та й після 1973 відносини між ними складно назвати ідеальними. Тож коли поліцейський оркестр із Єгипту сідає не в той автобус, і замість мегаполісу опиняється десь в ізраїльській глушині, оркестрантам стає не до сміху. А насамперед, керівнику оркестру, суворому єгипетському підполковнику.

Але далі починається комедія непорозуміння, адже єгиптянам доводиться якось знаходити спільну мову із ізраїльтянами. Кодом спілкування стає американська масова культура, яка однаково неблизька як євреям, та і арабам. При цьому їхня англійська настільки погана, що в англомовних країнах фільм показували з субтитрами.

В результаті наших героїв, незважаючи на всі їхні культурні відмінності, об’єднає відчуття невлаштованості та самотності, однаково болісне з будь-якої сторони кордону. У фіналі навіть суворий служака-підполковник виявляється людиною з великим та добрим серцем. І цей переламний момент, коли незграбний фарс із оркестрантами, які виглядають у своїй блакитній формі марсіанами на ізраїльських пустках, не раптом переходить у ліричну мелодраму – один із найдивовижніших моментів фільму.

125 писателю, который одним из первых стал писать "кинематографично" (хотя в советской России его опередил Лев Лунц, из которого – кто знает! – мог бы вырасти писатель и помощнее Набокова).

А начиналось все, конечно же и как всегда, от бедности: просто на DEFA не приняли сценарий о состоятельном интеллигенте средних лет, который до слёз и унижений влюбился в пошлую берлинскую малолетку (если это вам кое-что напоминает, вы правы), и Набоков переделал его в роман "Камера обскура".

Для нас книга ценна еще и упоминанием Дианны Каренн (урожденной Леокадии Рабинович), едва ли единственной звезде европейского немого кино, рожденной в Киеве.

Хэппи бездей ту ю, мистер Набокофф!

Гримасы постмодерна

Знавці кажуть, що середа – це маленька п'ятниця. Отже, час розслабитися на гідній комедії. Але до п'ятниці ще далеко, тож ось вам серіал)

"Косяки" (або "Дурман", в оригиналі "Weeds") – комедійний серіал про домогосподарку з обличчям Мері-Луїз Паркер ("Кулі над Бродвеєм"), яка після смерті чоловіка змушена торгувати "травою", щоб залишитися на плаву в багатому каліфорнійському передмісті. Тобто не просто забезпечити двох дітей-підлітків, а ще й продовжувати жити у величезному будинку, оплачувати послуги служниці та пити вечорами червоне каліфорнійське.

Історія, яка починається як легкий ситком, від епізоду до епізоду стає дедалі саркастичнішою, сатирично переосмислюючи цінності американського середнього класу: таке собі "лінчевське село", де за пристойними фасадами причаїлися численні скелети в шафах.

Зараз, звичайно ж, цей "Пуститися берега" у жіночому варіанті здається дещо архаїчним: за півтора десятиліття правила гри змінилися кардинально, і на тлі таких серіалів, як "Озарк", "Косяки" виглядають старомодним шоу. Але саме ця легкість і навіть легковажність роблять його привабливим для тих глядачів, які втомилися від брутальності серіалів нового покоління. І потім, це справді смішно.

Одной их последних живых легенд классического Голливуда с сумасшедшей биографией Ширли Маклейн – 90 лет!

Она – старшая сестра другого звездного голливудского ветерана Уоррена Битти. Сама же Ширли утверждала, что в предыдущей жизни в Атлантиде ее братом был 35 000 - летний дух по имени Рамта.
Первую в жизни кинороль Ширли, до того бывшая балериной, сыграла у Альфреда Хичкока! И сразу получила за нее «Золотой глобус».

Снималась у Билли Уайлдера, Боба Фосса, Джона Шлезингера, Хэла Эшби: цвет американской режиссуры.

Создала уникальное амплуа – сентиментальной клоунессы, ее европейской «сестрой» была Джульетта Мазина, позднее поразительное сходство с ней находили в Елене Кореневой.

Ее партнерами по экрану были Фрэнк Синатра, Дин Мартин, Клинт Иствуд, Ален Делон… А по жизни – среди прочих -- Ив Монтан и Андрей Кончаловский, а также несколько фигур с политического Олимпа, включая Пьера Трюдо и Улофа Пальме. Ни в чем себе не отказывала. Ну, а «Оскары», Кубки Вольпи, берлинские «Медведи» -- они сами шли к ней в руки.

Устоять перед этой зажигательной женщиной мало кому удавалось. Разве что «давала заднюю» она сама. «Джек Леммон?» -- «Он был для меня как дядюшка». «Джек Николсон?» - «Ну нет, это уж слишком даже для меня. Я люблю опасность, но только в том случае, если ее можно
контролировать».

Между тем самая большая «химия» связала Ширли с Джеком Леммоном. Фильм «Квартира» - шедевр нестареющей классики – подарил образ самому эксцентричному постеру Каннского фестиваля, это было в 2013-м.

(с) Андрей Плахов

А какой ваш любимый фильм с Ширли? Ах, да, вы же не можете ответить, я отключил вам комментарии 💔💔💔

Мои "Квартира", "Два мула для сестры Сары" и, конечно же, "Будучи там")

Пишут, что на болотах только что вышла биография Пазолини. Вот как в ней якобы выглядят страницы о личной жизни режиссера)

Красивые, двадцатилетние) Мальколм Макдаэулл и Хелен Миррен, 1973 год

Jean Vigo (26.4.1905 — 5.10.1934)

Актриса середньої руки дізнається про те, що вагітна – і треба ж, якраз того дня, коли від неї втік коханий чоловік, такий самий середній актор, але на ролях мачо. Гаряча іспанська красуня у виконанні прекрасної Кармен Маура вирішує мститися, і на найближчу добу занурюється в епіцентр трагікомічного водевілю.

Як наслідок абсолютно божевільних збігів обставин, на межі нервового зриву опиняються не тільки жінки цього фільму, яких винесли у назву, але і всі навколо, враховуючи дорослого сина мачо-втікача (перша помітна роль Антоніо Бандераса), його божевільної дружини, парочки поліцейських детективів тощо.

Фільм приніс перший міжнародний успіх режисеру, драматургу та співаку у пародійній поп-групі Педро Альмодовару. Непрохідну свіжість цього фільму, його яскраві барви та чуттєвість можна пояснити політичною ситуацією: постфранкістська "відлига" прорвала греблю цензури, яка не дозволяла реалізуватися при диктатурі багатьом екстравагантним талантам. А таланти вкрай екстравагантного художника Альмодовара – це запаморочлива та точно вивірена, як годинник, драматургія з яскравими жіночими персонажами. Це незвичайний дизайн кожного кадру, яскравого, як сторінка глянсового часопису. Вміння поєднувати мову кінокласики з сентиментальністю "телемила" та яскравим кітчем рекламних роликів.

Нарешті, "Жінки на межі нервового зриву" – найсмішніший фільм режисера, який надалі тяжів до мелодрами та драмеді.

PS. Ви тільки подивіться на ці титри) Такий постмодерн не просто хочеться кохати, а фізично хочеться ггг

Хоча журналістів в Україні, здається, ще більше, ніж кур’єрів доставки на вулицях української столиці, новий фільм Алекса Гарленда треба дивитися ще й тому, що це це один із найчесніших фільмів про професію репортера.