Ed Wood (1994)
dir. Tim Burton
Ще один чудовий фільм-коментар на індустрію, тільки тепер складні стосунки героя зі світом навколо мають зовсім іншу температуру, ніж те, що було у тому ж The Substance текстом вище.
Для мене головна цінність Ed Wood у тому, що це байопік, який не намагається бути надмірно драматичним та серйозним. Фільм не видавлює з глядача жалість до трагічної долі героя і ставиться до неї більше з іронією та гумором. Особливо в кульмінації та на прекрасних фінальних титрах.
Всередині фільму жодної документальності — лише мотив щирого бажання слідувати своєму духу та збирати навколо однодумців!
До того ж сам Ед Вуд і справді чарівний. З радістю б змонтував його фільм.
Ну або ваш. Ні, серйозно, кличте мене як монтажера на ваші проєкти. Я зараз відкритий до пропозицій!
Історія про т.зв. найгіршого режисера у світі найбільш не Тимобертонівський, і водночас найбільш Тимобертонівський фільм у його кар'єрі. Майже всі його історії про вигнанців з унікальною перспективою на світ навколо, і мені до душі, як у своїх фільмах Тім Бертон відчуває багато співчуття до таких героїв.
Але коли такий персонаж режисер... це багато що змінює. Особливо для самого Бертона, який абсолютно точно рефлексуючий автор. Чи це фільм про самого себе? А чом би й ні?
Sunshine (2007)
dir. Danny Boyle
Для мене Sunshine завжди був особливою науковою фантастикою. І фільмом у цілому.
Денні Бойл створив справжній шедевр для фанатів сенсорних відчуттів. У фільму якоїсь неймовірної краси музичний ритм, який досягається загадковим саунд-дизайном, який кличе кудись у далечінь (сигнал біди "Ікара-1" один із найбільш пронизливих витворів звукового мистецтва), масштабним танцем із форм (планет, станцій, антен, перегородок та інтерфейсів), а також монтажем, що проникає під шкіру (привіт, сцена з 25-м кадром) та вибором лінз
Який би жанр не взяв Бойл, завжди є ракурс, який глядач ще не бачив. З концепції "Наше Сонце гине і ми маємо скинути на нього астро-бомбу, яка, теоретично, врятує зірку, а разом і нашу планету" висунуто все і навіть більше (привіт сценарій Алекса Гарленда).
Я розумію, що третій акт раптово стає божевільним і для когось це може бути сильним мінусом — для головних героїв і так достатньо загроз, навіщо робити ще одну та менш масштабну. Але у фільмі червоною лінією проходить конфлікт духовності та прагматизму. І третій акт,
Окремо хочу відзначити, як багато у фільмі медитативності (не без допомоги скора від Джона Мерфі та Underworld): сцена зі спостереженням за Меркурієм, маленький паросток у руках героїні Мішель Єо, кімната з голограмами... навіть сонячний вітер, який без проблем може знести персонажа на смерть, знято як щось надзвичайно красиве та варто того, щоб побачити один раз, а потім попрощатися з життям.
Якби на Letterboxd було б п'яте місце в списку улюблених, цей фільм негайно б туди потрапив. Всією душею люблю Sunshine і вважаю його неймовірно недооціненим!
House (1977)
dir. Nobuhiko Obayashi
У kaptainkristian є прекрасне відеоесе про цей фільм, і я навряд чи щось зможу додати до історії про те, як один із найвпливовіших і візуально божевільних хорорів написала 10-річна дочка режисера.
Для тих, хто не знає, що взагалі таке House, то так, у вас є відео вище. Але для контексту цього посту я проговорю ось що: уявіть собі фантасмагоричний колаж з усіх дитячих страхів у вигляді найшвидшого монтажу, який може собі дозволити кіно, потім загорніть це все в сюжет з Evil Dead про одержиму хатину, а головних героїнь зватимуть Gorgeous, Kung Fu, Melody, Sweet, Fantasy... плюс, знімаючи House, режисер хотів зробити фільм схожий на Jaws Спілберга. Але у підсумку зняв це ❤️
Кожна ситуація у фільмі пропущена через дитячу призму. Тому в мене є стійке відчуття, що ЖОДНЕ з творчих рішень на етапі виробництва не було піддано сумніву і дійшло до екранів.
Неперевершено!
P.S. Оригінальна Suspiria Ардженто і House вийшли в один рік. Це так, до слова.
3/4
>>Click here to continue<<