Кріс Сандерс, режисер Lilo & Stitch і першої частини How to Train Your Dragon, довгий час режисирував у парі і, можливо, все ніяк не міг показати себе на 100%.
А зараз, через багато років, на нині широких плечах DreamWorks Animation у ролі вже соло-режисера він видає одне з найпотужніших висловлювань про материнство!
Візуальний стиль The Wild Robot це прокачаний Puss in Boots — багато акварелі, розмитих контурів, уваги до текстури різної глибини і класної мови руху. Особливо увагу приділено до останнього — герої дуже різні і мова їхнього тіла говорить більше, ніж їхні слова.
Ще був вражений кількістю персонажів на екрані. Для КОЖНОГО з них потрібен був свій ріг, який було потрібно адаптувати під різну поведінку, характер, ситуації та анатомію. До того ж не у всіх персонажів буде однакова текстура шерсті... а раптом це взагалі метал або шкіра? Кількість різних істот, які постійно взаємодіють на екрані, просто зашкалює — це шалений обсяг роботи який майже непомітний.
The Wild Robot дуже красивий і добрий, і водночас... доволі злий і темний. Я не пам'ятаю, коли в подібних мультфільмах було так багато розмов і жартів про смерть та прямої демонстрації того, хто такий хижак у дикому лісі.
Якщо що я тільки за пряму і щиру розмову на складні теми в мультфільмах і нікого захищати від "шоку на екрані" мені не хочеться. Але тут явний крен у бік "ми покажемо, що ліс із хижаками РЕАЛЬНО небезпечний і життя тут ДУЖЕ складне"... щоб потім подружити взагалі всіх звірів... 🫠
Я розумію, для чого це робиться — один із мотивів мультфільму це злам застарілих способів життя. Однак цей перехід від суворої реальності до милої та фентезійної реальності не той тональний шифт який очікуєш.
Багато в чому це лише фон. Бо центральна тема стосунків робота і дитини тут зворушує до глибини душі та натискає на всі потрібні кнопки. І не так важливо хто ви, один з батьків чи дитина.
Якщо ви дивилися The Iron Giant від Бреда Берда, то ви загалом вже знаєте, яку динаміку стосунків очікувати. Тільки якщо фільм Берда був про батьківство, то фільм Сандерса нарешті про материнство.
Про те, як виправити те, що здається неможливим. Про справжнє "я поруч" і "я на твоєму боці". А також про те, що любов та емпатія – це навички. І ніколи не пізно їм навчитися.
Ідеальний анімаційний double feature!
The Substance (2024) dir. Coralie Fargeat
Ох... Коли фільм не шкодує своїх персонажів, доводить їх до кінця, а потім робить ще один крок далі — for me that's cinema!
The Substance від самого початку підкорив мене світом з абсолютно мультяшним і гротескним лоском, героїнею, за яку вболівав до самого кінця (хоча водночас я розумів, що вона сама винна у своїх бідах, але мені все одно було її страшенно шкода) і тим, як мало потрібно фільму, щоб сказати приблизно все про стан індустрії та її ставлення до кумирів.
Я знаю, тут усе викручено на 350% і не схоже на реальність. Але чим далі йде фільм, тим сильніше розумієш — взагалі-то схоже. Нажаль.
Часто бачив, як люди не до кінця розуміють проблему героїні, яка пішла на такий дикий експеримент. На мою думку фільму вдається якщо не дослідити, то принаймні емоційно занурити в те, що таке дисморфофобія(розлад, за якого людина надмірно занепокоєна та заклопотана незначним дефектом свого тіла) та як працює дисоціація(людина починає сприймати те, що з нею відбувається так, начебто це відбувається не з нею, а з кимось стороннім) — коли це все ще ти, але це настільки інший ти, що реальність перед очима починає викривлюватись до абсурдного стану.
Одна з великих цінностей кіно полягає в тому, що автори можуть візуалізувати те, що пролягає на більш абстрактному та чуттєвому рівні.
Плюс візуально фільм абсолютно прекрасно розуміє свою глянцеву та кемпову природу — шалений вибір лінз, матеріалів одягу і сет-дизайну, а також ритміка монтажу тут створюють усі емоційні та наративні рівні, і дві з половиною години пролітають дуже швидко.
P.S. Дівчата, тут вас в мене небагато серед підписників, але будь ласка, любіть себе більше і піклуйтеся про себе частіше!
Кріс Сандерс, режисер Lilo & Stitch і першої частини How to Train Your Dragon, довгий час режисирував у парі і, можливо, все ніяк не міг показати себе на 100%.
А зараз, через багато років, на нині широких плечах DreamWorks Animation у ролі вже соло-режисера він видає одне з найпотужніших висловлювань про материнство!
Візуальний стиль The Wild Robot це прокачаний Puss in Boots — багато акварелі, розмитих контурів, уваги до текстури різної глибини і класної мови руху. Особливо увагу приділено до останнього — герої дуже різні і мова їхнього тіла говорить більше, ніж їхні слова.
Ще був вражений кількістю персонажів на екрані. Для КОЖНОГО з них потрібен був свій ріг, який було потрібно адаптувати під різну поведінку, характер, ситуації та анатомію. До того ж не у всіх персонажів буде однакова текстура шерсті... а раптом це взагалі метал або шкіра? Кількість різних істот, які постійно взаємодіють на екрані, просто зашкалює — це шалений обсяг роботи який майже непомітний.
The Wild Robot дуже красивий і добрий, і водночас... доволі злий і темний. Я не пам'ятаю, коли в подібних мультфільмах було так багато розмов і жартів про смерть та прямої демонстрації того, хто такий хижак у дикому лісі.
Якщо що я тільки за пряму і щиру розмову на складні теми в мультфільмах і нікого захищати від "шоку на екрані" мені не хочеться. Але тут явний крен у бік "ми покажемо, що ліс із хижаками РЕАЛЬНО небезпечний і життя тут ДУЖЕ складне"... щоб потім подружити взагалі всіх звірів... 🫠
Я розумію, для чого це робиться — один із мотивів мультфільму це злам застарілих способів життя. Однак цей перехід від суворої реальності до милої та фентезійної реальності не той тональний шифт який очікуєш.
Багато в чому це лише фон. Бо центральна тема стосунків робота і дитини тут зворушує до глибини душі та натискає на всі потрібні кнопки. І не так важливо хто ви, один з батьків чи дитина.
Якщо ви дивилися The Iron Giant від Бреда Берда, то ви загалом вже знаєте, яку динаміку стосунків очікувати. Тільки якщо фільм Берда був про батьківство, то фільм Сандерса нарешті про материнство.
Про те, як виправити те, що здається неможливим. Про справжнє "я поруч" і "я на твоєму боці". А також про те, що любов та емпатія – це навички. І ніколи не пізно їм навчитися.
Ідеальний анімаційний double feature!
The Substance (2024) dir. Coralie Fargeat
Ох... Коли фільм не шкодує своїх персонажів, доводить їх до кінця, а потім робить ще один крок далі — for me that's cinema!
The Substance від самого початку підкорив мене світом з абсолютно мультяшним і гротескним лоском, героїнею, за яку вболівав до самого кінця (хоча водночас я розумів, що вона сама винна у своїх бідах, але мені все одно було її страшенно шкода) і тим, як мало потрібно фільму, щоб сказати приблизно все про стан індустрії та її ставлення до кумирів.
Я знаю, тут усе викручено на 350% і не схоже на реальність. Але чим далі йде фільм, тим сильніше розумієш — взагалі-то схоже. Нажаль.
Часто бачив, як люди не до кінця розуміють проблему героїні, яка пішла на такий дикий експеримент. На мою думку фільму вдається якщо не дослідити, то принаймні емоційно занурити в те, що таке дисморфофобія(розлад, за якого людина надмірно занепокоєна та заклопотана незначним дефектом свого тіла) та як працює дисоціація(людина починає сприймати те, що з нею відбувається так, начебто це відбувається не з нею, а з кимось стороннім) — коли це все ще ти, але це настільки інший ти, що реальність перед очима починає викривлюватись до абсурдного стану.
Одна з великих цінностей кіно полягає в тому, що автори можуть візуалізувати те, що пролягає на більш абстрактному та чуттєвому рівні.
Плюс візуально фільм абсолютно прекрасно розуміє свою глянцеву та кемпову природу — шалений вибір лінз, матеріалів одягу і сет-дизайну, а також ритміка монтажу тут створюють усі емоційні та наративні рівні, і дві з половиною години пролітають дуже швидко.
P.S. Дівчата, тут вас в мене небагато серед підписників, але будь ласка, любіть себе більше і піклуйтеся про себе частіше!
