😑 Підкреслила для себе словосполучення "Ukrainian killjoy" у колонці, яку написала для для The Guardian очільниця Українського інституту в Лондоні, історик Олеся Хромейчук.
Вона розповідає про те, як складно їй говорити про війну серед друзів, колег, на публічних заходах — тому що люди більше не хочуть слухати про біду українців. (А це, нагадаю, людина живе у Лондоні, де рівень співчуття українцям доволі високий.)
Поняття "Ukrainian killjoy", як вона пише, вигадав хтось із її друзів — Хромейчук описує це як явище, коли ти продовжуєш говорити про війну, а люди хочуть говорити про своїх дітей, майбутнє та всі ті чудові речі, які дають надію.
Вона також каже, що коли її запрошують говорити на міжнародних платформах, то дедалі частіше заохочують говорити "про мир, відбудову та примирення".
Все це, думаю, очікувано — ми маємо справу з людською природою і реакціями, нема чому дивуватися. Хромейчук також згадує про хибне уявлення декого з її співрозмовників-іноземців, що, мовляв, "ми дали вам усе, а ви досі не перемогли". Як би гірко і неприємно не було це чути — все це треба враховувати при побудові подальшої комунікації з зовнішнім світом.
Я зараз бачу більшу проблему в іншому. На етапі, коли "світ втомився від України", особисто я покладала великі надії на "м'яку силу" — зокрема, на культурну дипломатію, здатність представників культурної сфери транслювати потрібні нам наративи через представлення своєї творчості.
І останнім часом у мене таке враження, що все це різко скорочується. Що скоро не буде кому цим займатися — з тих людей, яким є що показати, які говорять конструктивно, зрозуміло, які готові відповідати на складні і подекуди ідіотські запитання.
Візьмімо сферу кіно — через стан справ у Держкіно, мені здається, голос талановитих представників української кіноіндустрії у світі взагалі не представлений. (Виправте мене, якщо знаєте про позитивні приклади останніх року-півтора.)
Так, зараз док "20 днів у Маріуполі" потрапив у число номінантів на "Оскар" — але це не про українську кіноіндустрію, адже цей фільм робили репортери Associated Press. У будь-якому разі, звичайно, кампанія на підтримку цього фільму буде голосом за Україну і за зруйнований росіянами Маріуполь.
Є низка українських письменників і письменниць, які періодично виступають закордоном. Але візьмімо одного з найвідоміших українських письменників закордоном — Сергія Жадана. Ось фрагмент із недавнього його інтерв'ю Радіо НВ. Він каже, що не хоче їздити закордон, бо це вже стало дуже виснажливо — повторювати очевидні речі.
"Я не хочу вчергове приїжджати і пояснювати, що агресор це агресор, що окупант це окупант, що українці мають право залишатися живими. Мають право на свою свободу, на те, щоб у нас виростали діти. Тобто якісь такі елементарні речі, які ти сьогодні маєш пояснювати."
То що буде далі з голосом України закордоном, якщо зараз такі люди як Жадан більше не хочуть витрачати час на пояснення очевидних речей? (І я його розумію.)
Все це — складні питання, які спливли в мене в голові цього ранку після прочитання тексту Олесі Хромейчук. Якщо маєте свої ідеї/спостереження/враження, діліться.
>>Click here to continue<<
