Як вижити комуністам в епоху націоналізмів?
Перша Світова поставила крапку в існуванні чотирьох великих імперій - Німецької, Австро-Угорської, Османської та Російської. На їхньому місці появилися національні держави, чому передував потужний антиколоніальний рух та національне піднесення. За відносно короткий проміжок часу, націоналізми докорінно змінили обличчя країн. Так угорські міста, які ще кілька десятиліть тому розмовляли німецькою, тепер говорили по-угорськи. Це особливо вразило товаришів Леніна і Сталіна, які пророкували, що те ж саме станеться в українських та білоруських містах.
Для більшовиків націоналізм був проблемою, оскільки відволікав трудящий люд від класової боротьби. Комуністи жартома відмічали, що антиколоніальний тріґер випадково "помилився" адресатом, і замість того, щоб збурити класи, збурив нації. Національна ідея була здатною створювати потужні надкласові союзи задля досягнення національної мети. Більшовикам це не підходило, бо в основі їхньої ідеології була міжкласова ворожнеча, а не дружба. Все ж, якщо не задовольнити національні прагнення мас, ті будуть чинити спротив, що було вкрай небажано. На кейсі України більшовикам стало зрозуміло, що якщо ти не можеш побороти націоналізм, то маєш його очолити.
Як в теорії думали більшовики:
Національна свідомість є неминучим історичним етапом, який кожен народ повинен пройти на шляху до інтернаціоналізму (якого прагнули більшовики). Разом з тим, нації це просто побічний продукт капіталістичного способу виробництва, і вони є лише тимчасовим явищем. Тому потрібно спершу максимально розвинути національні культури, уникаючи заодно будь-яких непотрібних комуністам національних конфліктів, доки націоналізми не вичерпають себе остаточно, а вже тоді будувати міжнародну соціалістичну культуру. Таким чином, ми втамуємо національний спротив, люди сприйматимуть радянську владу як свою, і тоді можна буде рухатись далі, до "загірної комуни".
У контексті радянської національної політики 20-х років (так звана коренізація) всі народи СРСР ділилися на дві категорії: народи-гнобителі, і гноблені народи. На думку Леніна, націоналізм гноблених народів є історично виправданим і зрозумілим, в той же час як націоналізм гнобителів (читай росіян) не можна виправдати нічим. В часи коренізації чи не найбільше утисків зазнавали саме росіяни (за іронією історії найбільш лояльна до більшовиків етнічна група). Кожен народ, який компактно заселяв певну територію (країну, область, район, чи навіть село), мав мати власну національно-культурну автономію. Визнаючи абсолютні права нацменшин на культурну самореалізацію, СРСР позиціонував себе не як імперію, а як антиімперію.
Що робили більшовики:
Взагалі в часи коренізації комуністи робили чимало дивних, на перший погляд, речей. Насамперед кожну людину треба було вписати в якусь національну категорію, і відповідно до цього прив’язати її до якоїсь території, школи, мови, газети, сільради тощо, щоб задовольнити її національні потреби, байдуже хоче вона цього, чи ні. Більшовики повернули до життя кілька народів, які вже були за покоління до повної добровільної русифікації. Такою була для прикладу мордва, яку більшовики добровільно-примусово затягли в мордовські школи (і т. д.), хоча ніякої національної свідомості мордвини тоді не проявляли. Саме політика більшовиків мобілізувала національний потенціал мордви, і ось вже за кілька років мордва почала боротися за автономію.
>>Click here to continue<<
