Відміна польського імперіалізму
Уявіть собі, що на вашу державу нападають нацисти, їм допомагають більшовики, і забирають собі 2 із 4 головних міст вашої країни, половину території і більше третини населення. Війна і репресії забирають життя мільйонів ваших співвітчизників, а опісля завершення війни, вас під дулом радянських автоматів змушують змиритися із таким станом речей. Ось ви і живите в державі, східний кордон якої визначили Гітлер і Сталін.
Чи вважатимете ви таку ситуацію справедливою? Однозначно ні. Чи спробуєте ви за першої ж нагоди відновити "справедливий порядок речей"? Подивимось.
Опісля падіння Радянського Союзу весь світ затамував подих в очікуванні низки міжнаціональних конфліктів. На постсоціалістичному просторі майже ніхто не утримався від спокуси “биканути” на своїх сусідів. Угорщина заявила, що її політична спільнота не визнає ніяких кордонів, і до неї входить все угорське населення України, Словаччини, Румунії та Югославії. Росія офіційно підтримувала російськомовне населення “ближнього зарубіжжя”, і хотіла переглянути свої кордони з Україною. Югославія захищаючи інтереси етнічних сербів розпочала чотири війни, організувала етнічні чистки і нарвалася на дві інтервенції НАТО.
Однією з кількох країн колишнього соціалістичного табору яка нічим подібним не займалась (хоча могла б) була Польща. Вона відмовилась від будь-яких територіальних претензій до України, Білорусі і Литви, зосередившись на розбудові своєї держави, і вступу до ЄС. Більше того, вона була найбільшим прихильником незалежності своїх східних сусідів ще тоді, коли мало хто вірив в розпад Союзу. І це в той же час, коли в Польщі українців боялися більше за німців та росіян (наслідок польсько-українських етнічних чисток), а в Литві процвітав польський сепаратизм.
Незважаючи на це все, польська політика щодо східних сусідів в 90-х була незмінною. Якщо польський комуністичний режим був антиукраїнським, то демократична Польща всіляко сприяла Україні. Навіть польські праві сили в той час були проукраїнськими. Українських, білоруських і литовських поляків польські політики розглядали не як своїх співвітчизників, а як громадян відповідної сусідньої країни. Коли литовські поляки розпочали серйозний сепарський двіж, то у Варшаві їх принизливо нарекли радянськими людьми польського походження, оскільки на противагу литовцям, ті традиційно підтримували Кремль. Польща по факту кинула напризволяще свою мільйонну діаспору в Литві, Білорусі та Україні, відмовившись підтримувати місцевий польський сепаратизм.
Звісно ж в таких діях Польщі були свої прагматичні причини. По-перше, їй потрібен був надійний буфер із самодостатніх країн між нею і Росією. По-друге, якби вона висувала претензії на Львів та Вільнюс, це би було сигналом для Німеччини повернути собі Вроцлав і Гданськ (які до війни були німецькими). Тож тут діяв принцип “чини з іншими так, як хочеш щоб чинили з тобою”. По-третє, завдяки виселенню українців і німців Польща стала моноетнічною, і вона не хотіла отримати в пакеті зі Львовом та Вільнюсом нацменшини, які будуть вороже налаштовані до польської держави. І останнє, але не менш важливе - Польща хотіла в Європу, а для цього їй треба було зам’яти усі конфлікти ще перед тим, як про них стане відомо європейцям.
Так і відбулася відміна польського імперіалізму, а наш регіон не перетворився на ще одну гарячу точку (а враховуючи масштаби - жирну гарячу пляму). Досить корисний скіл: вміти надати пріоритет майбутньому над історією.
>>Click here to continue<<
