​​Хтось любить жанр токсичних оглядів, бо вони смішні, хтось — бо можна позловтішатися. Але є ще один бонус: коли критик виступає з позиції хейтера, то іноді підмічає речі, які лояльніший читач просто не детектить. Натрапила на кумедний артефакт 60-х: зібралися троє письменників і давай обирати, що з англомовної класики варто викинути на смітник історії. По-перше, це дуже всично написано: «в соціальному кліматі, схожому на вельми тісну консерваторію, вельми набиту вельми тяжко дихаючими панотцями, він виконав найтриваліший релігійний стриптиз в історії» (про Ньюмана і його «Сон Геронтія»). По-друге, я дійсно ніколи не замислювалася про те, що:

- «Гамлет» (так, його теж пропонують позбутися) — це прототип автофікшену, тобто «найбезформнішої форми західної літератури»;
- «Джейн Ейр» зіпсована відсутністю драматичної витримки — Шарлотта Бронте хоче принижувати недругів свого «маленького блідого ельфа» тут і зараз;
- «Гертруда Стайн знаходить одне правильне слово і повторює його саме тому, що воно правильне — а Гемінґвей знаходить одне неправильне і торочить його саме тому, що не може знайти правильне»;
- В «БУРЕМНОМУ ПЕРЕВАЛІ» Є СЛОВО PENETRALIUM!!!

Книжка є в архіві.

​​А ось решта опороченої класики, кому цікаво:

​​Давайте о 21:30 крутанемо барабан — надсилайте мерщій скріни, хто ще цього не зробив :)

А я в очікуванні результатів далі гортаю archive.org: з усіх прокрастинаторських занять, про це ніколи не шкодувала. Ось зайшла і одразу натрапила на metal as fuck дитячу (?) книжку-малютку про сову.

​​Хто давно читає канал, той знає, що більшість книжок, про які я тут пишу, вкладаються в категорії:
- «тихий горор»;
- химерний європейський фольклор;
- гарячковий сон;
- нонфікшн, що викликає баттхьорт.
Але іноді хочеться чогось нехарактерного. Наприклад…

книжок про утопічні лавки???

Недавно я підсіла на шоу Forged in Fire, де ковалі змагаються у створенні історичної зброї. Для людини, яка руками вміє хіба що різати кубасу на вже порізаний хліб, це якась магія. А тут натрапила на книжку про те, як конкретне ремесло пов’язане з ідеологією, і аж захотілося самій щось змайструвати. We Sit Together — це видання, що акомпанує проєкт скульптора Френсіса Кейпа по створенню копій 25 лавок, які використовували для сидіння різні релігійні комуни. Ну здавалося б, лава і лава — які там можуть бути варіації?

А там стільки відмінностей!

Ефратським сестрам потрібна була лавка, щоби спати на ній в найнезручнішому положенні і підриватися опівночі в очікуванні другого пришестя — тому вона L-подібна, з дерев’яним брусом замість подушки.

«Онайдські перфекціоністи» дотримувалися вельми екстравагантної версії християнства — на відміну від більшості героїв книги, вони не практикували безшлюбність, а навпаки, закликали всіх чоловіків і жінок до one night stands, — і ви лише подивіться на їхні лавки в стилі «рустік», де… еее… все переплетене.

Легко собі уявити лавки гуттеритів, які єдиною значущою власністю вважали знання, замість церкви проводили служби в школі, і з усіх речей дозволяли класти в труну тільки книжки — а також були зациклені на прямизні в усіх сенсах, і навіть будинки розташовували по компасу.

І, звісно ж, зовсім інакше виглядають лавочки сучасної комуни Твін Оукс, заснованої на ідеях біхевіоризму — її послідовники вважають обговорення рішень важливішим за прийняття правильних рішень, тому суспільно ухвалюваний дизайн там теж специфічний.

Для мене відкриттям стало те, що «утопічні меблі» — це цілий пласт досліджень. На випадок, якщо зловлю фіксацію, відклала собі кілька книжок — звісно ж, даю посилання на інтернет-архів там, де це можливо:

• The Amana people and their furniture;
• Folk furniture of Canada’s Doukhobors, Hutterites, Mennonites and Ukrainians (не брехатиму, усцялася з РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ);
• Illustrated guide to Shaker furniture;
• Zoar Furniture 1817-1898: A Preliminary Study;
• Harmony in Wood: Furniture of the Harmony Society.

​​До речі про гарячкові сни. А ви теж помічали, що попит на химерні історії росте, а з пропозиціями глухо? Я регулярно бачу приклади того, як умовно-«дивовижне» намагаються втиснути в тривіальний наратив (останній True Detective дуже показовий), або як стратегічно додають сюрреалістичний візуал у твори з домінуючою normie-логікою. А зараз ось купилася на маркетинг: Distancia de rescate Саманти Швеблін америкоси переклали як Fever Dream, а в анотації понаписували про surreal sensations, nightmare come to life і otherworldly reality. Оригінальна назва означає щось типу «відстань порятунку» — йдеться про дистанцію, яку тривожна героїня постійно вираховує між собою і малолітньою дитиною, щоб у разі чого кинутися на порятунок. Повість Distancia de rescate ґрунтується на цілком реалістичних батьківських переживаннях — страху не впоратися, не вивезти, помилитися: весь сюжет відштовхується від ситуації, коли мати в критичній ситуації обирає врятувати дитину будь-якою ціною — і отримує канонічну кріпову дитину-відміну. А над усім довліє думка, що привести нову людину в радіоактивно-пестицидно-канцерогенний світ саме по собі було помилкою.

Попри деякі горор-тропи і цікаву структуру, яка очуднює весь наратив, це жодним чином не «сюрреалістично», не «кошмарно» і не «іншосвітно». Якщо це «Гарячковий сон», як стверджує англомовне видання, то це той нудний тип сновидінь, який Юнг називав «паралельними» — вони показують сновидцю те, через що він і так переймається в реальності. Натомість більшість сновидінь показують щось фундаментально інше — і змушують перейматися через це! Пам’ятаю один із своїх найцікавіших снів: з якоїсь причини, (неіснуюча поза сном) пісня гурту ВІА Гра почала структурувати реальність мого міста, і абсолютно все, від географії до людських взаємодій, стало підпорядковуватися сраному бенґеру костянтина меладзе. Оце був гарячковий сон. А пестицидний «Омен» — ну хз.

Швеблін хороша, але англомовним видавцям я б радила проспатися.

В черговій книжці, про яку ніхто не чув, прочитала смішну байку. Французький колекціонер приїхав у фашистську Італію і придбав рідкісну картину Корреджо. Щоб безперешкодно вивезти її з країни, він звернувся до місцевого художника, і той намалював поверх Корреджо портрет Муссоліні. Картина благополучно перетнула кордон, навіть отримала в процесі чимало «римських салютів». Звісно ж, у Франції колекціонер одразу ж звернувся до реставратора, щоб той видалив портрет. Але реставратор зауважив, що під Корреджо є ще одне зображення! «Джекпот!» — подумав колекціонер і попросив зняти шар з (як ви вже здогадуєтеся, фейковим) Корреджо. А там — портрет Муссоліні.

Передаю привіт усім західним діячам, які продовжують культурний обмін з рф, бо впевнені, що імпортують саме культуру.

​​А ось замальовка на тему того, чому політичний курс США задають люди типу безумної христофашистки-кросфітерши з критичним мисленням на рівні середньовічного селянина.

Як заявлено в підзаголовку, To Name the Bigger Lie — це мемуари «в двох історіях». Судячи з відгуків, більшість читачів купували книжку заради однієї — історії про те, як дружину авторки, професорку-лесбійку, анонімно звинуватили в домаганнях. Але мене більше зацікавила друга історія — про те, як у 90-х, коли авторка вчилася в старших класах, у неї був непересічний педагог, який викладав непересічний предмет: Теорію пізнання.

Спочатку цей харизматичний мужик у захопливій формі втирав 16-річним гранжерам про симулякри і ноумени, розбирав із ними «Прекрасний новий світ» і провокував коаноподібними питаннями. А потім щось трапилося — і заняття стали… гмм, радикальнішими. Вчитель і раніше підсовував підліткам сумнівну літературу типу фон Денікена, мовляв, складіть власну думку. Але в якийсь момент він почав годувати їх неприкритою пропагандою — звісно ж, з ілонмасковою видимістю нейтральності і свободи слова ("intersting stuff", — коментує він документалку, що заперечує Голокост; "look into it" — закликає поцікавитися ілюмінатами). Багато років по тому, авторка намагається з’ясувати, чим це було — спробою підштовхнути учнів до інтелектуального протесту (да, вона настільки sweet summer child) чи випадком того, що освітній заклад тупо толерував шкідливого фріка.

Але знаєте шо. Ось письменниця Сара Вірен — вона мила, вона серйозна, вона хоче зробити світ кращим. Проте вона жахливо непереконлива. Ну тобто, я знаю, що вона розповідає фактично правдиві історії, і коли вона обурюється — то має рацію, і в політичному спектрі ми з нею співпадаємо. Але навіть для мене це непереконливо! — і навіть не тому, що це приклад creative writing, переобтяженого креативністю (в якийсь момент авторка подорожує в минуле, щоби поговорити з прєподом, коли той сам ще підліток; потім підслуховує, як той у барі сперечається з Платоном; пізніше питає, що про все це думає велетенська черепаха — це все для того, щоб самий тугий читач зрозумів принцип діалектики). Проблема не в цьому, а в тому, що її вчитель вплинув майже на всіх, хто відвідував його заняття — він навіть ученицю-єврейку ледь не переконав щодо «шести мільйонів слів брехні». А кого і в чому переконають мемуари в форматі preaching to the choir?

У носіїв хуйових ідей тупо більше блиску в очах. І не ясно, що з цим робити.

​​Черговий бонусний подкаст на патреоні і купикаві in a nutshell: Марина Гекторівна намагається зрозуміти книжки з ось такими обкладинками, співставляючи їх із есеями Емерсона про трагедію буття.

​​Музична журналістка відвідує незвичний перформанс і закохується в сирену.

Це могла б бути зав’язка романтичного фентезі, але йдеться про звуковий сигнал, що попереджає кораблі про туман. Точніше, попереджав: коли Дженніфер Люсі Аллан починає цікавитися foghorn’ами, на узбережжі вимикають останні з них. Інструмент, який хтось називав «меланхолійним стогоном», а хтось «пердежем Ґодзілли», навіть у найкращі свої часи не вважався надійним помічником для моряків, а сьогодні остаточно застарів. Дженніфер починає квест за записами старовинних сирен та відвідує ті, що ще не демонтовані і мають дизель у дизельницях. Не знаю, як вона передусім бачила цю книжку: як музично-історично-інженерний нонфікшн чи як особисту ретрофетишистську одісею, але вийшла атмосферна і цікава…

…історія про те, що неможливо заволодіти чужим досвідом. Дженніфер збирає польові записи, ночує на маяку, дзвонить на гарячу лінію, яка цілодобово транслює «ностальгійну» сирену, тусить із людьми, які так само угорають по цьому звуку і обирають нікнейми з обов’язковим horn/horny каламбуром — вона навіть змушує знайому музикантку грати знайдену в архіві «тему» сирени. Але треба віддати авторці належне: в якийсь момент вона все ж замислюється про те, як цей самий «ріжок» звучав для тих, хто змушений був слухати його не в якості дивакуватого хобі, а щодня по роботі. Або як почувалися ті, кому таку металеву дуру встановили біля дому. (Не кажучи вже про тих, для кого ця музика була останньою в житті — бо фоґгорн не дає інструкцій, як покинути небезпечну зону, він по факту просто виє «ТОБІ ПИЗДА!») Письменниця розуміє, що це привілей — сприймати цей звук як просто звук.

Недавно бачила твіт про те, що в містах-побратимах Харкова варто вмикати сирену повітряної тривоги синхронно з, власне, Харковом. І я подумала, що жителі умовного Цинциннаті взаємодіятимуть із новим звуком (сподобалося слово soundmark, як аналог landmark) приблизно так, як і багато хто з українців — хтось зніме відео, як «підспівує» сирені песик, хтось зафільмує себе граючого на гітарі, у когось болітиме голова, хтось задує динамік монтажною піною. Але навіть розуміючи контекст, вони не відчують, тому сенсу в цій імерсії мало.

PS Поки писала, завило.

А давайте допоможемо Тамарі закрити манюній доп. збір на ППО:

https://send.monobank.ua/jar/6rBbFN71hG

— і я спокійно сяду писати про Мет Гала і Балларда 💅

Всі вже бачили, що тему цьогорічного Met Gala орги взяли з оповідання Балларда The Garden of Time. У ньому багатії відтягують наступ войовничої юрби за допомогою фантастичних квітів, які вповільнюють час; тому цього року критики не тільки улюлюкали про бенкет у чуму і сміялися з «голих суконь», а й намагалися зрозуміти, був цей вибір актом самокритики, бунтом когось із креативників чи непорозумінням.

Я недавно якраз дочитала Hauntology Мерліна Коверлі, де окремий розділ присвячений Балларду і тому, як своїми численними романами про «скасування майбутнього» він вплинув на титульну концепцію. Але я більше залипла на розділі про сучасника Балларда, сценариста Найджела Ніла. Ніла я теж люблю і неодноразово про нього тут писала, але Коверлі згадує його телеп'єсу, яку я не бачила — The Road. (І не побачу, бо вонюча BBC традиційно знищила запис.) А це, виявляється, мій улюблений сюжет: герої думають, що стрьомні явища, які вони спостерігають — це привиди/травми минулого, а це насправді передвістя майбутніх подій, таке собі зворотнє відлуння (у п'єсі людей з XVIII століття переслідують жахи ядерної війни XX-го).

Я люблю цей сюжет, бо він — не смійтеся — дуже реалістичний. Умовний євроатлантичний світ прямо зараз дивиться впритул на своє майбутнє, але продовжує це заперечувати і вірити в те, що перед ним лише чужі незакриті історичні гештальти. Only the scarlet soldiers, dear! Причому кумедно, що домінування й дотепер парадигми «кінця історії» тим очевидніше, чим гучніша істерія про ядєрку: бо коли Мінді з Техасу пише, як вона донт вонна бі інсінерейтед бай нюкз, нам із вами очевидно, що їхнє суспільство досі переймається привидами минулого і ігнорує реальність, що вже видніється на горизонті. Спокуха, Мінді, не буде тобі ядєрки, і якщо повезе, то і до конвенційної війни не дійде. Бо це у Балларда на маєток заможних героїв насувається немита революційна орда, а в реальності це усміхнені, привітні гості, коли треба — інтелігентні, коли треба — гламурні, і ви запрошуєте їх самі.

Лежать відкладені пости, такі безглузді. Давайте сьогодні без книжок*: ось Даша, ось її інстаграм з прекрасними плівковими нувель-ваґ-автопортретами, ось її збір для 3-го бату 116 ОМБр:

https://send.monobank.ua/jar/8VDicWtMCV

*А ні, брешу, там книжки, які можна виграти за донат. Ну і чудово.

​​Найхимерніша книга, яка мені зустрічалася — це «Прибуття Йоахіма Стіллера» (знаю, що в укр. Вікіпедії краща адаптація назви, але вона містить спойлер). Отже, сам по собі роман Губерта Лампо не надто химерний: життя групи бельгійців починає обертатися навколо прийдешнього візиту загадкового Йоахіма Стіллера, якого ніхто з них не бачив. Потім Стіллер… прибуває. Все. Але ця невелика книжка викликала у мене відчуття такого дива, що десь у старих постах я порівнювала його зі знаменитою «сопілкою на світанку» Грема. А ще вона змусила мене робити нехарактерні речі. По-перше, пересвідчившись, що перекладів фламандського магреалізму геть мало, і що англійські видання мене цього разу не врятують, я вечорами клацаю в дуолінго прокляті фрази типу zij zijn zijn zoons чи hij eet een ei з надією, що колись цього вистачить для читання. По-друге…

Знаєте, що таке «автологічне слово»? Це коли прикметник на власному прикладі демонструє характеристику, яку він називає (у слові «п’ятискладовий» п’ять складів, слово «суфіксований» суфіксоване, слово «поширений» поширене etc). Я втрапила в автологічний читацький експірієнс, коли книжка De komst van Joachim Stiller, в якій усі чекають на Йоахіма Стіллера… змусила мене чекати на «Йоахіма Стіллера» — в сенсі, жити в передчутті чогось хоч віддалено схожого на роман Лампо (і не менш прекрасний однойменний фільм Кюмеля). З тих пір багато авторів дарували мені відчуття непідробного дива. Ніколас Крістофер (A Trip to the Stars). М. Джон Гарісон (The Course of the Heart). З недавнього: Рід, The Green Child. Але це був не Він.

Днями мені трапився твіт про перевидання творів такого собі Клода Гоутона, де вони описувалися як «ні на що не схожі метафізичні трилери». Анотація до роману під назвою I am Jonathan Scrivener (1930) здалася мені цікавою, я надибала копію, почала читати, і…

Група лондонців чекає на прибуття загадкового Джонатана Скрівенера. Оповідач майже нічого про нього не знає і ніколи його не бачив, але чекає більше за інших — з майже есхатологічним передчуттям. Воу, всесвіте, ти все так дослівно сприймаєш! — я шукала не буквальних співпадінь а-ля «хорватське міське фентезі „Матеріалізація Йована Сратковича“» (хоча звучить непогано, знайдеш — принось), не конкретного low-key містичного сюжету: я шукала повторення того самого переживання. Проте що ж, зрештою, за Джусіфрут Скріллекс?

«Джонатан Скрівенер» — громіздкий, душнуватий роман зі Smugjak-наратором — до певного моменту скоріше соціальна сатира, ніж те, що ви собі нашифрували від слів «метафізичний трилер». Я одразу зробила очевидну ставку на те, що Scrivener («Писар») — це письменник, у пошуках якого Піранделло-стайл тиняються бездоглядні персонажі, — тому просто чекала на фінальний пейбек. Пейбек стався, але я помилилася. Це теж книга про диво — але про більш зріле, таке, що сприймаєш головою, а не сонячним сплетінням — і не просто усвідомлюєш, а розумієш, що сталося і навіщо. Чи знайшла я те, що шукала? Ні! Чи читатиму я ще цього Гоутона? Чи читатиму я конкретно романи (зиркає в Вікіпедію)… This Was Ivor Trent? The Enigma of Conrad Stone? Julian Grant Loses His Way? ЩЕ Б ПАК. Несіть мені всіх цих загадкових мужиків. Я розберуся.

​​Знайомі попросили поширити анонс їхньої події. Це буде благодійний онлайн-квіз від команди Глуздогерць, яка 70% своїх зборів передає на ЗСУ. Квіз пройде 23.05 о 19.30, реєстрація тут. А в телеграмі @gluzdogerts_lviv можна подивитися на звіти з минулих офлайн квізів (там є песик у вишиванці...)

Ви вже бачили новини про "Віват", бачили про загиблих у друкарні... І я дуже прошу підтримати це харківське видавництво, яке весь час працювало і я вірю, що відновиться попри все.

Нагадую, що це саме в них, зокрема, виходить найкрутіша серія української класики, чітко вивірена професійними науковцями, які відповідають за кожне слово (тобто таких факапів, коли просто з "Чтива" бралися б тексти і зразу йшли у друк, бо треба вже бігом, у "Віваті" не було ніколи):

https://vivat.com.ua/

​​Покажу вам обкладинку подкасту, над яким зараз працюю. Про дуууже нетиповий для мене жанр. Інтригує? Вгадали письменницю?

...задонатьте Ангеліні @angryangrier на дрон для 47-ї ОМБр, там трохи менше половини лишилося 👉👈

https://send.monobank.ua/jar/884H2kxaYA

Анхе моя давня ірл подруга, і власницю основної банки я теж знаю як чудову волонтерку.

​​Що з художки читала в травні:

Yellowface (2023) Ребекки Кван. Крім того, що це сатира на сучасний літ. процес і різних (білих) racial impostors, я б ще додала, що це сатира на жанр історій а-ля «Солтбьорн», де бідні вбивають і здобувають; тут його пропонують називати striver gothic, мені нравиця. Героїня «Жовтоликої» не вбиває свою успішну подружку — та вдавлюється пандановим млинцем — але перспектива душогубства серед літераторів носиться у повітрі. Часто ловила себе на думці, що стьоб міг би бути більш нюансованим, але кожного разу уявляла, що це про умовну опортуністку, еее, назвемо її «даша киселюк» чи «стеша васильок». Чи хотіла б я бачити там нюанси? І щоб потім про цю складну пиздливу особистість ще зняли щось середнє між «Тар» і «Анатомією падіння», угу? Тому ні, Ребекко, все ти правильно робиш, їбаш їх.

Reinhardt’s Garden (2019) Марка Габера. Я так кайфонула від Saint Sebastian’s Abyss, що не поспішала читати перший роман Габера, щоб не перебити враження. Хороша новина: вони дуже схожі. Погана новина… Вони. Дуже. Схожі. «Сад Райнгарда» — це теж коротка гіперфокусована байка про задротів-гуманітаріїв: в «Безодні святого Себастьяна» герої шукали таємний сенс однойменної картини, тут — таємний сенс у роботах невідомого філософа, який проповідував любов до життя, а потім втік від цього життя у джунглі. Глянула анотацію до нової книжки Габера: сука, все те ж саме — «абсурдний гумор… обсесії… профессор шукає сенс життя в мистецтві». Я в цілому більше люблю письменників-їжаків, а не письменників-лисиць, але навіть для їжака це якось занадто.

When Darkness Loves Us (1985) Елізабет Енґстром. Дві новели. Титульна — взірцевий горор 80-х: простий, щирий, їбанутий. Вагітну дівчину випадково зачиняють у підземному тунелі; замість сісти в кутку і ловити голодні галюни, вона вирішує… обжится. Друга історія (Beauty Is…) — експлуатаційна мелодрама про жінку з затримкою в розвитку, погано пришитим носом, і, звісно ж, доброю душею. Енґстром досі видається — наприклад, написала ґайд How to Write a Sizzling Sex Scene. Скажу тільки, що в історії про жінку-з-затримкою-в-розвитку-etc без гарячої сцени цілком можна було б обійтися.

Tomato Cain and Other Stories (1949) Найджела Ніла. Про деякі оповідання звідси я вже писала. Більшість — просто психологічні портрети, але дуже сподобалися The Photograph — цікавий варіант сюжета про картину-допельґанґер, і Peg — сумний монолог жінки, яка одразу ж ідентифікується як привид однієї з жертв «лондонського Бліцу», — але фінал додає дуже моторошний «поворот гвинта».

King Nyx (2024) Кірстен Бакіс. Десять років тому я сиділа в чужій квартирі в містечку з кумедною назвою і читала «Книгу проклятих» легендарного Чарльза Форта — колекціонера непоясненних феноменів типу «дощ із жаб», «дощ із вугрів», «кривавий дощ» etc (ну ви зрозуміли напрямок). Моє життя і життя в цілому тоді здавалося мені настільки їбанутим, що теорії Форта про «суперсарґасове море» особливого подиву не викликали. Але якби хтось сказав мені, що в 2024-му вийде і навіть доволі широко розійдеться феміністський трилер про Форта і його дружину, я б трохи завалила. Роман непоганий, але має типову проблему: Бакіс не може створити атмосферу моторошного, тому просто бере те, що Вважається Моторошним (ляльки-автоматони, розмовляючі птахи etc) і розставляє по сюжету навмання. Таке.

Black Feathers: Dark Avian Tales (2017) — антологія горор-оповідань про птахів. Непогана, але вразив тільки Майк Гарісон (що саме по собі якраз не вражає). А втім хочеться зайвий раз нагадати, що упорядниця Еллен Датлоу (Дятлов?..) — одна з небагатьох жанрових зірок, хто чітко підтримує Україну — і мені здається, що саме бажання лишатися в її good graces змушує численних авторів, які потрапили в мій особистий лох-ліст (Джемма Файлз etc) тримати язик за зубами, хоча вони очевидно не вважають нас за людей.

​​До речі про горор-збірки: тут моя подруга Світлана Кострикіна (авторка «Мертвої живої води») розігрує для підрозділу свого друга (теж письменника!) пару книг. Думаю, Dark Gods Кляйна не треба навіть представляти — це культова пост-лавкрафтіана, з якої, в свою чергу, виросли автори типу Лерда Баррона. Донатьте-вигравайте:

https://send.monobank.ua/jar/3DvthRbgfB