780 доба широкомасштабного вторгнення.  Довгий та непозитивний текст про інформаційну, культурну та мовну політику. Про те, чим має займатися держава на третьому році вторгнення та одинадцятому році війни в інформаційній сфері, а що потрібно, нарешті, відпустити та дочекатися еволюції і припинити справжнє швондерство в інформаційній сфері. Про гроші та волонтерство.
1 частина.

1. Стало відомо, що Кирило Серебренніков зняв фільм "Лимонов. Балада про Едичку", по роману французького письменника Еманюеля Каррера,  якого я бачив на відкритті минулорічного "Книжкового Арсеналу" в Києві, сценарій написаний за участю зіркового польського режисера Павліковського, якого точно неможна рахувати в якості "друга путіна" та британця Бена Хопкінса, головні ролі виконали Сандрін Боннер, Томас Арана та Бен Уішоу, відомий по головній ролі в "Парфюмері" Тиквера по роману Зюскінда. В травні буде прем'єра на Канському фестивалі.
Маємо визнати, що щось не так пішло з кенселингом російської культури в Європі, якщо на третьому році війни таке можливо. А може, щось ми не так робимо, якщо таке відбувається? Або ми робимо все правильно, але нас не чують і потрібно "змінити пластинку" хоча б для зовнішнього виконання,  щоб було більш ефективно?
Про книжки. Когось дивують книжки Марініної на касах в польських книгарнях, презентація книжок Льва Толстого в Болоньї, продані права на друк англійських, японських чи шведських книжкових новинок в Росії?
Що стосується мене, в питанні, в якому я можу професійно зробити експертний висновок, я бачу дві речі:
- завалені книжкові ринки в Україні піратською друкованою у нас книжкою походженням з РФ - і українців, які своїми грошима підтримують піратський ринок;
- все нові і нові російські книгарні в європейських країнах і тисячі українців за кордоном, які там купують книжки,  які поступово починають отруювати їхній мозок?
Чи невідомо, який це має ефект, розтягнутий по часу?
Чи невідомо, що з цим робити в довгостроковій перспективі?
Відомо. Реакція має бути проста:
- спочатку розробити підзаконні акти для ухваленого два роки тому ВР закону про заборону ввезення,  друку та продажу книжок походженням з держав-агресорів, який був також підписаний, нарешті, рік тому Президентом та опублікований. Розв'язати руки правоохоронців, які мають виконати свою функцію;
- поетапно замінити радянський та російський книжковий фонд в бібліотеках, домовитися між державою та громадами про дорожню карту;
- на державному рівні створити умови українському бізнесу, волонтерами, зарубіжним партнерам для системного проникнення української книги і культури загалом на зарубіжні ринки - прибравши заборони (наприклад, змінивши терміни повернення валютної виручки з-за кордону, книжки не витримають ані 90, ані 180 діб), пільгово проінвестувати цю діяльність під бізнес-плани та гарантії представників галузі;
- постійно звертати увагу зарубіжних партнерів на кожний факт проникнення негативного російського фактору на їхню територію на рівні державного уповноваженого, дипломатів, а не "культурної дипломатії" на рівні відмов співучасті. На жаль, потрібно зрозуміти, що великі гроші, які багато років стоять за російською культурою та псевдокультурою, створили внутрішнє проросійське лоббі в культурній сфері провідних країн;

- відкрито провести суспільний діалог по питанням, пов'язаним з просуванням російських наративів не тільки в Європі, але і в Україні,  провести червоні лінії, не розтягувати в часі очевидні питання.

2. Давайте розберемо кейс Серебряннікова-Каррєра-Лимонова детальніше. Харків'янин Лимонов, який багато років прожив на Заході, в тому числі в Парижі в часи, коли йому вдалося виїхати з Радянського Союзу, створив собі образ інфант-терібль французької культури. Для багатьох членів французького інтелектуального середовища Харків - радянське місто з його книжок, а не місто, яке щоденно зазнає російських бомбардувань. Серебренніков- не просувач російських наративів в демократичний світ та відмиватель олігархічних брудних грошей, а жертва путінського режиму, яка потребує підтримки.

Саме так і виглядає створення цього фільму: Харків,  який знімали в Ризі, Павликовський,  який є моральним авторитетом антисталінізму після його фільмів. Україна не виграє від того, що хтось з українців не прийде на заходи в Каннах, пов'язані з фільмом. Україна має мати системну культурну політику, яка має включати:
- системні великі гроші, що вкладаються в копродукцію з провідними західними митцями;
- максимальну можливу кількість грошей, що вкладається в просування власних книг, фільмів, музики, театру та ін в демократичних країнах;
- постійну максимальну присутність на провідних культурних заходах українських митців, які в стані підтримувати максимально якісний рівень дискусії, в тому числі за участю запрошених організаторами росіян. І так, це складно зробити і, тим більше, складно пояснити своїм співгромадянам. Чи є кордони в цьому спілкуванні? Так, воно має бути тільки відкритим, публічним, і тільки професійним.

3. Потрібно розуміти,  що ефект "Бучі" та трагедія "Маріуполя" вже давно не працюють в публічній сфері в Європі - після цього були події в Ізраїлі,  численні російські інформаційні "спецоперації", та, в кінці кінців, багато наших помилок в інформаційній сфері. В Україні сьогодні немає людини або інститутуції, яка за це відповідальна і яка щоденно опікується цим. Коротка війна з контрнаступом та перемогою вже позаду. Ця війна - надовго. Противник багато років одноосібно воював в інформаційній сфері, захоплюючи території та мізкі не тільки в Україні.

4. Кожен з діячів культури, який активно бореться з російськими наративами - завжди на мінному полі. Ты ніколи не знаєш, який саме твій крок буде оголошено ворожим, який напрямок руху буде закритий за допомогою російських ботів в соцмережах, а які дії будуть висміяні "корисними" ворогу ідіотами. Часто і успішна дія в інформаційній сфері тих, хто працює на державу на інформаційній території ворога, не сприймається нашим суспільством. Говорячи про способи впливу ворога, є сенс сказати про штучне розпалювання конфліктів на теми мови, пропаганди, корупції, майбутнього розвитку бойових дій, помилок командування на фронті та інше. Помічники та боти ворога вміють аргументувати позиції обидвох сторін, максимально підіймати градус суспільної дискусії, створюючи напругу в суспільстві через будь-яку тему, в якій зацікавлений натовп - ковід, заборона російських соцмереж, вибори, підняття тарифів, а після вторгнення - кожна втрата території, масова загибель бійців, конфлікт, пов'язаний з переміщеними особами, волонтерами, мобілізацією, іноземною допомогою.
Мова, культура та історія - найкраща територія для розпалювання ворожнечі. Пояснити це суспільству, максимально змученому за три роки, майже неможливо.

5. Тільки залучення лідерів суспільної думки, в тому числі, серед військових, на постійній основі для постійного відкритого коментування новин, болючих тем та спорів замість марафонів та токсичних ютуб-блогерів, може виправити або покращити ситуацію. Суспільство все більше наближається до межи самознищення через інформаційну небезпеку. Ніякі гроші та зброя не замінять толерантності, довіри та впевненості у взаємній підтримці всередині країни


Далі буде

Внутрішньополітичний порядок денний в Ізраїлі вимагає термінову відповідь помвійськових заводах та базах Ірану та тих країн, звідки все прилетіло вночі. Тим більше, що відомо, куди, і є чим.
Зовнішньополітичний порядок денний забороняє будь-які активні дії у відповідь, бо союзники не хочуть:
А) ще раз витрачати зброю;
Б) бути втягнутими в довгостроковий конфлікт
В) не дивлячись на крок вперед, не хочуть розуміти, що, якщо остаточно не вирішити Іранське питання, далі ця ракова пухлина перейде до четвертої стадії і буде загрозою всьому людству, як і Росія.

781 доба широкомасштабного вторгнення.  Довгий та непозитивний текст про інформаційну, культурну та мовну політику. Про те, чим має займатися держава на третьому році вторгнення та одинадцятому році війни в інформаційній сфері, а що потрібно, нарешті, відпустити та дочекатися еволюції і припинити справжнє швондерство в інформаційній сфері. Про гроші та волонтерство.
2 частина.
Книговидання та бібліотечна справа. Токсичні книги, токсичні автори. Токсична мова.
1. Видавець - це людина, яка ходить в Україні по полю з лайном, намагаючись весь час перестрибувати через калюжі такого розміру, що іноді краще їх подолати уплав.
Хороший автор - виключно мертвий автор, причому який жив в Давній Греції, а ще краще в Шумері,  і ім'я якого відомо не повністю.  Бажано, щоб він писав санскритом або, краще, непальською, і бажано, щоб в Україні було не більше одного перекладача з цієї мови і одного літературознавця з цієї літератури.
2. Спробую перелічити ризики публічного хейту видавця в суспільстві,  яке перенароджується наново щорічно, шомісячно, щогодинно, змінюючи ставлення до себе вчорашнього. Автор, який вчора був жертвою режиму, може бути невдало і невчасно кимось процитований,  а, ще гірше, може з'явитися в публічному просторі якась деталь його особистої біографії, яка була добре відома спеціалістам і не викликала подиву, але новий погляд на речі робить з такої людини покидька та злодія. Колись Павло Загребельний сказав, дослівно, що у нас "скоро залишиться тільки один письменник, і той мертвий", маючи на увазі Тараса Шевченка.

Видавець, безумовно, має співвідповідати за кожний "злочин" мертвого, або живого, в тому числі, іноземного письменника, художника, перекладача, автора літературознавчої розвідки, зняти кожну подібну книжку з продажу, або наліпити на неї тисячу попереджень, запакувати в темний крафт-папір, як роблять в росії з книжками "іноагентів", та, бажано, 77 разів вибачитися за кожен такий крок. Видавець або колега-письменник, який має сміливість захистити побитого батогами суспільної думки, назавжди отримує клеймо людини, яка працює проти України,  підтримує ворога, нетолерантної і, взагалі, тієї, якій неможна подавати руку.
Я пишу цей текст і розумію, що всі ці слова неодноразово будуть розтягнуті на цитати, які багато разів будуть використані проти мене.
Ми зовсім не хочемо розуміти, що всі перелічені "злодії" не завжди жили в ідеальних умовах, мали близьких, роботу, погрози, обставини та інше. Не всі, як Стус, були готові втратити здоров'я та життя, за погляди та творчість, а хтось їх втратив незалежно від не дуже гарних, із сьогоднішньої точки зору, поглядів або висловів.
3. Таким чином:
- українець, який писав, або іноді писав російською, боровся з режимом,  був за це засуджений, стає росіянином українського походження, як то Володимир Короленко. В одних містах вулиці його імені перейменовуються, в інших - з'являються;
- радянський письменник, що все життя до еміграції прожив у Києві, писав відверті книжки про Другу Світову (Віктор Некрасов "В окопах Сталінграду"), був під забороною, стає недостатньо українцем, одночасно комісія Київради пропонує прибрати меморіальну дошку та створити вулицю його імені, або навпаки.
- найбільший, з точки зору шкільних програм радянського часу, російськомовний український письменник Микола Гоголь стає малоросом та ворогом, який висміює все українське;
- зламані радянською владою аж до стукачества (майбутній віце-прем'єр та творець Української енциклопедії Микола Бажан) та до повного професійного самознищення (Голова Верховної Ради Павло Тичина) перестають бути талановитими ліриками, якими були змолоду;
- більшовик Хвильовий "вчасно" загинув, щоб його поки що щоденно не цькували, а письменники Розстріляного Відродження ще недостатньо препаровані, хоча їхні комуністичні погляди відомі. Все попереду.

Скорочуючи перелік тих, хто поки що не зашкварний, ми поступово відмовляємось від власного культурного надбання, віддаючи росіянам найкраще, не використовуємо це найкраще для слави власної держави за кордоном, намагаючись відхреститися від тих, хто є нашою славою за кордоном.  Росіяни та поляки радісно підберуть собі і Паустовського з Гріном, і Конрада з Шульцем. Ізраїль вже отримав від нас Нобелівського лауреата Агнона, а СРСР-Росія - Буніна, який її ненавидів.

4. Серед подій останніх часів - і ілюстрації художниці, яка працює тепер на росіян, і публічні розмови з тими, кого умовно складно навіть назвати "хорошими росіянами", і переклади з японської з використанням транскрипції/транслітерації, подібної тій, що використовують росіяни(і більшість країн), а не англійці,  і продаж книжок сучасних українських авторів, що пишуть/писали російською.

5. Зрозуміло, що суспільство хворе війною, багато з нас роздратовані діями держави, нікого не цікавить логіка дій іншої людини, якщо вона не співпадає з точкою зору хейтера. Якщо всередині видавничої спільноти, нам майже вдалося зберегти взаємоповагу,  підтримку та навіть можливості взаємодопомоги, то за її межами ми маємо постійну суму необережних дій українців та технологій ворога,  який підбурює будь-який конфлікт в культурному середовищі для знищення моральних авторитетів суспільства - письменників, журналістів, видавців тощо

781 доба широкомасштабного вторгнення.  Довгий та непозитивний текст про інформаційну, культурну та мовну політику. Про те, чим має займатися держава на третьому році вторгнення та одинадцятому році війни в інформаційній сфері, а що потрібно, нарешті, відпустити та дочекатися еволюції і припинити справжнє швондерство в інформаційній сфері. Про гроші та волонтерство.
3 частина.

1. Чи дивилися Ви серіал "Слово пацана"? Я теж не дивився. Але це не означає, що українці не дивилися цей серіал і ще безліч російської кінопродукції завдяки нашим та російським піратам, не читали книжки, що зараз видаються в РФ та РБ, теж завдяки українським піратам, які це друкують, не слухають російську попсу. Перепрошую, що ще раз кажу про державні гроші, але, якщо ми десятиліттями не витрачали їх на ці речі, на відміну від багатьох або більш цивілізованих, або більш агресивних та автократичних держав, то ми отримали саме те, що маємо сьогодні- значну частину населення, яке живе на третьому році вторгнення в російському інформаційному та культурному середовище. І мова зараз не про мову.  Так, одним із шляхів боротьби з ворожими наративами є м'яка сила - замість їхнього "пацана" має з'явитися наш "пацан", замість перекладу жіночого любовного роману з англійської на російську в бібліотеках має з'явитися український переклад. Замість Професора Солов'я або Світана має з'явитися такий же, але розкручений український "немарафонний" дописувач або майстер розмовного жанру.
2.  І так, російською теж. Наш публічний простір досі значною частиною російськомовний. Ми можемо скільки завгодно собі казати,  що суспільство змінилося, і воно, дійсно, швидко і позитивно змінюється, але потрібно віддати належне правді - російською дивляться, слухають і читають досі багато свідомих і не дуже українців, в тому числі і за кордоном. Чи маємо ми тиснути на них всіх? Так, згідно законам і трошки більше. Але, коли цей тиск переходить межу - він досягає протилежного ефекту. Ми маємо заходити через публічний простір в особистий, але не ламати особисте. Вивіски російською в містах України зараз - дикість. Радянські книжки в дитячих бібліотеках  - злочин. Легальний доступ до піратських сайтів з російським культурним продуктом - перемога росіян. Але можливість читати російською, писати російською, говорити російською приватним особам, які не є держслужбовцями,  працівниками ЗМІ та сфери обслуговування - право кожного, як би це не подобалося чи не подобалося іншим. На шляху до Європи ми зустрінемо ще багато мовних або культурних нормативів, які можуть нам не сподобатися. І так, у одних є права, у інших - обов'язки.  І держслужбовець, який відповідає за це, має знищити ті вивіски, які на фото. Або накласти штрафи і притягнути власника до відповідальності. Те саме стосується чиновника громади, який свідомо залишає бібліотечні фонди в руках росіян. Або державних чиновників, які знають картину, але прожовжують замовчувати її.

3. Друга офіційна мова англійська - це дуже добре. Суспільство поступово змінюється. Після війни сюди "понаїдуть" українці зі знанням польської, німецької, французької, італійської. І так, вони і їхні діти вже читають цими мовами. На відміну від того, що Одесу росіяни називають "русским городом", Одеса в Російській Імперії говорила італійської, французькою, німецькою, грецькою, польською та на ідіш.  Іноді українською. Трошки російською. Потім - більше російською, коли відмінили порто-франко. Одеський російськомовний суржик - це вплив ідіш та української. Ці люди привезуть нам європейські мови і ... російську. Так, вони не жили тут в цю хвилю витісненої російської, багато хто з них поїхав з російською, дивився російські новини, спілкувався з російською діаспорою в Європі, читав книжки, видані в Москві, куплені в російських книгарнях, слухав російську музику, з дітьми дивився російські мультфільми. А це - мільйони дорослих та сотні тисяч дітей (чи теж пару мільйонів), які мають рідною польську або німецьку та сімейну російську або українську.

М'яка, продумана українізація їхнього культурного простору, як варіант їхнього залучення до життя власної країни, має відбуватися вже сьогодні.

4. Багато хто з жителів Сходу, з переміщених осіб, поступово вивчає українську історію та культуру, слухає лідерів думок, поступово почав говорити та писати українською. Це тонка матерія, знаю по собі. 10 років тому в публічній та робочий сфері, спілкувався українською 10 %. Зараз приблизно 80. Буде більше. Словниковий запас зростає за рахунок постійного читання. Я сам знаю, хто може мене виправити або підправити. Іноді знаходяться ті, хто істерично виправляє пости у соцмережах, при розмові, вбачаючи в цьому недостатнє українство. По собі знаю, як це іноді заважає. Так, я розумію україномовних львів'ян, яких має дратувати російська на вулицях або в закладах Львова. Але я розумію і тих людей, які мають постійний стрес після переїзду із західного Донбасу в 23 році. Один з моїх знайомих, багаторічний успішний підприємець та волонтер, який першу частину життя прожив за межами України,

вчора був запрошений до студії спортивного каналу, як гість, до ефіру та в ефірі попередив, що тільки вчить українську (а я знаю, що він навіть працював із вчителем). Він майже не виїжджав з Харкова більше двох років, працюючи на оборону міста.  Його вигнали з ефіру через хейтинг збоку якихось дописувачів, які, мабуть, самі не знають українською складних спортивних термінів. Чи буде у нього подальше бажання писати та говорити українською? Не впевнений. Замість того, щоб вичікувати чергову людину, якій можна виправити пост у фейсбуці або захистити під постом в ютуб, шановні дописувачі, якщо вони не росіяни, мали б витратити трохи часу на плетіння сіток, або стояння в черзі у військоматів.

5. Є два питання, в обговоренні яких я принципово не беру участь в обговоренні - Булгаков та російська мова на фронті. Перше - знаю відповідь,  але будь-яке згадування прізвища викликає конфлікт в суспільстві і я тільки скажу коротко - топоніміка ні, книжковий ринок так, в перекладі українською. Ми вільні люди і не потрібно нікого втрачати, відсилають на російські сайти. Друге - тільки військові, які нас захищають, мають сказати свою точку зору. Я тільки розумію,  що російська на першій лінії небезпечна, а українська каже "я свій".

📚У видавництві «Фоліо» нещодавно друком вийшла книжка Валерії «Нави» Суботіної «Полон».

📍Днями цю книжку отримав Сергій Жадан — український письменник, перекладач, громадський діяч, фронтмен гуртів «Жадан і Собаки» та «Лінія Маннергейма». Автор романів «Депеш Мод», «Ворошиловград», «Месопотамія», «Інтернат», поетичних збірок «Цитатник», «Ефіопія», «Життя Марії», «Тамплієри», «Антена», «Список кораблів» та інших.

📖 «Полон» Валерії «Нави» Суботіної — це опис 11 місяців перебування в російському полоні. Постійне спостереження, контроль, приниження, нелюдські умови утримування, критичний дефіцит їжі та води, намагання ворога зламати її фізично і морально, підкорити, залякати, підштовхнути до зради — все це відбувалося з нею. Допити та катування виснажували. Неможливість контактів з друзями й рідними, дезінформація і пропаганда ворога забирали останню надію на обмін і свободу. Але неволя не зламала сміливу жінку, тепер вона — свідок злодіянь рф.

Ця книжка є важливим документом та свідченням про те, через що доводиться проходити українським військовим в умовах російського полону.

🌐 Придбати.

Раптово помер Дмитро Капранов. Друг, однодумець, колега. Ровесник. Важко усвідомити. Співчуття родині

783 доба широкомасштабного вторгнення.  Довгий та непозитивний текст про інформаційну, культурну та мовну політику. Про те, чим має займатися держава на третьому році вторгнення та одинадцятому році війни в інформаційній сфері. Про те, що потрібно, нарешті, відпустити та дочекатися еволюції і припинити справжнє швондерство в інформаційній сфері. Про гроші та волонтерство.
4 частина.

1. Інформаційна та культурна політика - зона відповідальності ержави. Волонтери та вільний ринок її тут не замінять. Здавалося б, Президент та його альтер-его, Керівник Офісу, які в своїй попередній професійній кар'єрі мали стосунок до кінобізнесу, не схиблять, коли йтиметься про культурну політику. Але її немає. Можна скільки завгодно кидати важкими предметами в керівників МКІП та Держкіно, але гроші в бюджеті, відсутність раціо щодо економного розпорядження ними, головні вектори, співпраця із зарубіжними партнерами для залучення більшої донорської допомоги на культуру (впевнений, це не вливає на обʼєм військової підтримки) - це прерогатива, насамперед, ОП, Кабміну та ВР. Повна відсутність інформаційної політики теж, безумовно, пов'язана з грішми, але тут проблема не у тому, що їх немає.  Відсутня сама інформаційна політика. В наступному пункті - більше про те, чого саме мені особисто не вистачає. Єдиний позитив, і великий - щоденне особисте спілкування Президента з народом через короткі ролики - безумовний прорив перших днів, який вже не є щоденною потребою глядачів. Тим не менше, цей формат впевнено обганяє телемарафон на цілий корпус. Мабуть, хтось колись після війни пояснить «навіщо» триматися за те, що перестало бути потрібним, в умовах, коли у твоєму арсеналі -  різноманіття інших способів утримання аудиторії та монополія на інформацію під час військового стану.
2. Не вистачає мені, передусім, переносу "війни в прямому ефірі" з Телеграму в телевізор. Для цього нам потрібні замість безіменних героїв, які за кадром знищують ворожу техніку, героїв справжніх, з прізвищами, біографіями та орденами. Не вистачає не тільки тих, хто б'є ворога на лінії бойових зіткнень, а і тих, хто сидить у штабах, ухвалюючи рішення - без спроби видати якусь частину зайвої інформації, звісно.

Мені не вистачає постійного воєнного тла в українських сучасних фільмах і серіалах, ток-шоу та інтерв'ю. Так, навіть, якщо це "знижує рейтинг". Кожен,  хто "втомився" і хоче кохання та подорожей замість війни, має отримувати нагадування на всіх улюблених ресурсах: піч час війни не може бути відпочинку, бо вона не тільки для тих, хто на фронті, а і для тих, хто постійно або тимчасово в тилу. Дуже слушно зауважують, що фронт - один, це там, де лінія бойових зіткнень. Все інше - тил. Тил у енергетиків, лікарів, тил у багатьох з волонтерів. Тил у тих, хто чесно платить податки. Є і інформаційний тил. Вкрай важливий. Бо у нас майже немає інформаційних рубежів, на яких затримано ворога. Він присутній всюди - біля наших жінок в Європі, в телеграмі, у кіно, в головах польських аграріїв та турецьких туроператорів, у школах та бібліотеках.
3. Українці за кордоном - це не тільки потенційні ухилянти, яких треба силоміць повертати додому. Це - родичі тих, хто на фронті і в тилу. Це не тільки корупціонери на відпочинку, а й багатодітні матері, дружини військових, волонтери. Це так само ті, хто не вирішив остаточно, чи повернеться потім. Постійне спілкування цих людей з Батьківщиною через ті віконця, які є у держави - це наш обов'язок. Системне залучення до нашого інформаційного простору - не просте завдання, але його треба виконати.
4. Так, мені бракує тилового координаційного штабу представників держави та зацікавлених інформаційних спільнот, галузевих об'єднань, активних патріотичних блогерів. Не богемна тусівка, а професійна розмова тих, хто може невідкладно вплинути на ситуацію з постійними інформаційними вкидами ворога та дивним розумінням самоцензури власниками українських ЗМІ. Це має бути забюджетований та профінансований план дій від держави щодо покращення ситуації в українській інформаційній сфері всередині країни і за кордоном.

5. І ще, сфера обслуговування, сфера навчання, сфера культури - виключно українською або кримсько-татарською. Крім обмежень по національним меншинам. І без "вони самі попросили, так всім зручніше"