Я розкрию думку, бо занадто експресивно вийшло в попередньому пості.

Дивіться. Було створено окремий бренд – «закон про мобілізацію». Цей новостворений бренд надувався декілька місяців новинами, чутками, пиздуватими заголовками в ЗМІ і так далі. Тобто був інформаційний потік, в якому кожен, при бажанні, міг побачити щось своє.

Це створювало істерію в суспільстві (бо суспільство як правило не зчитує різницю у заголовках «У Верховній Раді запропонували Х» від «Верховна Рада прийняла Х») і одночасно відкривало деяке вікно можливостей.

Бо якщо суспільство вже накручене, якщо вже влада отримує мінуси, то можна прийняти будь-яку версію змін у законодавство – хоч найжорсткішу, хоч наймʼякшу. Наслідки в рейтингах і довірі будуть приблизно однакові.

І відповідно був шанс, що приймуть умовно «жорстку» і одночасно більш ефективну версію закону, з яскраво вираженими «кнутом» і «пряником».

Але ні. Прийняли безвольну хуєту без строків демобілізації.

Тобто бренд «закон про мобілізацію» створили, всі мінуси за ці місяці схавали, рейтинги собі підкосили, довіру вʼїбунькали, а ключову задачу – дати в армію людей – не виконали.

То ж повторюю питання з попереднього посту. Нахуя?..

Там дуже смішна історія у Росії, тому що консул Китая на якомусь засіданні в Іркутську сказав, що аеропорт у них повна пизда, потрібно терміново ремонтувати, і почав розповідати в деталях як саме його ремонтувати треба, які там тележки потрібні, скільки фунікулерів і так далі.

І тепер росіяни ображаються, що як це так, якійсь там Сунь Чуаньцзян розповідає їм в деталях що треба зробити, а місцеві іркутські чиновники сидять і нотують в блокнотики.

Так а хулі ви хотіли, дорогі росіяни. Ми, українці, живемо в всесвіті Подервʼянського, а ви у всесвіті Сорокіна. Все очікувано. Тим більше що вам завжди було поєбать, чиї саме мудрі настанови в блокнотик записувати.

Сувєрєнная фєдєрація цєлования кітайского сапога, my ass.

Можна дуже довго і дуже голосно реготати над відосами, де росіяни катаються на китайських «гольфкарах» по передку. Але з ким би я не поговорив з досвідчених військових – чомусь ніхто особливо не сміється.

Тому що:

1. Desertcross 1000-3 (це так називається цей «гольфкар», який насправді ніхуя не гольфкар, а багатомістний баггі) на відосиках доволі впевнено і швидко пиздує по грунтовках (по сухих грунтовках, уточнюю) з вантажами і без, і при правильному використанні є для окупантів дуже корисним.

2. На штурми в них кататися це звичайно йобань, там не те що броні – навіть скла немає, одна рама, але підвіз бк/води/евакуація поранених прямо рекомендовані для цього типу машин.

3. Росіяни їх контрактують масово – до кінця цього року мають отримати 1590 одиниць по ціні близько 24000 доларів за штуку. Це означає, що при насиченості окремого підрозділу саме цими машинками сильно спрощується ремонтна логістика: не потрібні різні ремкомплекти, спеціалісти, типи шин і т.д. Інакше кажучи, ремонтувати три однакових «гольфкари» швидше і простіше, ніж привезені волонтерами «ельку», «пасфайндер» і «додж».

4. Нормальний рамний пікап виграє по цілому ряду показників – взимку в ньому тепло, влітку прохолодно; зима, дощі і розмитий ґрунт для нього проблема, але не катастрофа; вантажу і особового складу він тягне більше і так далі.

Проблем лише дві: перша – рамних пікапів роблять все менше і менше, надворі далеко не 1998-й рік, безрамні паркетники завоювали ринок, і ще менше виробників хочуть продавати пікапи на війну (Toyota наприклад не хоче). Друга проблема – український автопром теоретично здатен зробити родича нескладного китайського «гольфкара», але явно не здатен зробити пікап.

При цьому друга проблема частково нівелюється тим, що українська держава тільки на десятому році війни почала проводити на пікапи тендери – а раніше вважалося, що це взагалі неможливо, бо це ж скільки документів, актів і нормативки переписувати, щоб поставити пікапи на озброєння і облік. Тож у світлі того, що не вистачає абсолютно ВСІЄЇ автомобільної техніки – вантажівок, бусиків, пікапів – шанси на те, що ГШ голосно заявить про необхідність ще і багатомістних баггі або прохідних «гольфкарів» дуже малі.

Підсумовуючі свої аргументи і аргументи людей, які мають досвід і яким я довіряю:

а) При правильному використанні «гольфкари» можуть бути цінними машинами для воєнної логістики;
б) теоретично Україна могла б серійно виробляти їх сама в якомусь прийнятному часовому горизонті;
в) це рішення росіян, як і «буханки», і поодинокі «баггі» (у нас вони теж є, в тому числі електричні) – не панацея, але це спроба системного вирішення логістичних проблем, яке у нас відсутнє. Тому треба аналізувати рішення ворога, а якщо воно працює – копіювати і впроваджувати.

Такі справи.

Зранку почув від друга історію про те, як один з екіпажів скинув з дрона на росіянина протитанкову міну-«теемку» (загальна вага ~10 кг, маса вибухової речовини ~8 кг) з відтермінованим підривом, а так як росіянин якраз задумливо дивився в українське небо, то помер він не від вибуху, а від прильоту 10 кілограмів міни з висоти в півсотні метрів безпосередньо в їбальник. А вибух відбувся вже потім, чисто щоб підкреслити красу події.

Дуже хотів би в цей момент бачити обличчя конструкторів міни ТМ-62. Але трохи запізно, вони померли.

Коли руку розʼїбало з плечем і парою ребер до купи (жарти про Мерліна Менсона вже були, якшо шо), одним з найцікавіших проявів понівечених нервів стало те, що хуй вгадаєш, де воно чухається.

Тобто мозок каже: рука чухається біля ліктя. Чухаєшся у вказаному місці. Хрін там, це не воно. Починаєш шукати. Рано чи пізно знаходиш хєр зна де, взагалі біля плеча. Нерви перемололо, мапа змінилася.

Десь рік доводилося тримати в голові, що якщо свербить у плечі, чухати треба біля запʼястка. Потім потихеньку вирівнялося, нерви попроростали. Але і досі бувають збої.

Дивна штука організм. Цікава.

Я хочу не те щоб навіть нагадати, а просто розповісти тим, кого це не торкнулося.

Є люди, яких вкусила смерть. Поранені і контужені воїни. Є ті, по кому видно одразу – без ока, наприклад, або на протезі влітку. Але є дохуя тих, по кому не видно. Він або вона можуть бути на протезах, а протези під одягом. Може фактично не бути плеча, але це не перший погляд непомітно. Може бути контузія. Можуть бути перебиті нерви. Може бути уламок, який зайшов у черевну порожнину. Та дохуя всього може бути.

Тепер всі знають про протези і ампутації. Але це трохи викривляє образ пораненого в головах людей, тому що протез, як правило, помітно. А багато інших форм травм і поранень ні.

Це призводить до того, що ви можете завдати пораненій людині сильного фізичного болю або дискомфорту навіть не бажаючи цього. Постукавши по плечу, обійнявши, штовхнувши випадково на вулиці.

І проти цього немає універсального рецепту, окрім одного: тримати межі особистого простору завжди і всюди з усіма незнайомими людьми. Це офігенно складно, тому що в нас немає або майже немає цього в звичках: ми набагато простіші і контактніші, ніж багато інших націй. Але це буде вимушена частина нової етики в країні, де забагато покусаних війною.

24.02.2022 у такі новини вірили лише відморожені оптимісти.

Пройшло два роки, і тепер такі новини проходять майже поза увагою.

Цікаво, що буде ще за два роки.

Занирнув у коментарі до Кулеби, винирнув.

Таке відчуття що Конституція України це оте саме дзеркало з «Гарі Поттера», кожен відкриває цю книжечку і бачить щось своє. Просто текст змінюється від того, що його читає інша людина. Треба зробити експеримент, дати комусь свій примірник і заглянути через плече. Може там і дійсно написано щось типу «Ні, саме ти не маєш приймати участь у війні проти ворога, який хоче знищити тебе і твою націю. Ти відпочинь, заспокойся, випий кавусі. Вони там якось самі, все ок».

А може в мене просто примірник якісь бракований.

Здається, мене розкрили.